Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг 1 страница

З 1 липня 2011 р. вступили в силу Закони України «Про засади запобігання та протидії корупції» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», прийняті Верховною Радою України 7 квітня 2011 р. Цими законами суттєво змінюється система відповідальності в тому числі і кримінальної за корупційні правопорушення. Зокрема основними нововведеннями є загальна зміна системи злочинів у сфері службової та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг, їх криміналізація. Прийняті Закони базуються на міжнародно-правових актах, які стосуються протидії корупції, зокрема, на Конвенції ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 р., ратифікованої Україною 18 жовтня 2006 р. і набрала чинності на території нашої держави 1 січня 2010 р. Крім цього, Україна виступила стороною і інших міжнародно-правових договорів згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, до них відносяться: Конвенція ООН проти корупції від 11 грудня 2003 р. (ратифіковано із заявами Законом № 251-У від 18.10.2006 р.); Кримінальна конвенція РЄ про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 р. (ратифіковано із заявою Законом № 252-У від 18.10.2006 р.); Додатковий протокол до Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з корупцією від 15 травня 2003 р. (ратифіковано Законом № 253-У від 18.10.2006 р.); Цивільна конвенцію РЄ про боротьбу з корупцією від 4 листопада 1999 р. (ратифіковано Законом № 2476-ІV від 16.03.2005 р.).

У зв’язку з цим, було змінено назву розділу XVII Особливої частини КК України, який отримав назву «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг» та розширено перелік злочинів віднесених законодавцем до цього розділу.

У ст. 2 Конвенції ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 р міститься низка визначень, таких як:

a) "державна посадова особа" означає: i) будь-яку особу, яка обіймає посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі Держави-учасниці, яку призначено чи обрано, праця якої оплачувана чи не оплачувана, незалежно від старшинства; ii) будь-яку іншу особу, яка виконує будь-яку державну функцію, зокрема для державного органу або державного підприємства, або надає будь-яку державну послугу, як це визначається у внутрішньому праві Держави-учасниці і як це застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї Держави-учасниці; iii) будь-яку іншу особу, що визначається як "державна посадова особа" у внутрішньому праві Держави-учасниці. Однак з метою вжиття деяких конкретних заходів, передбачених главою II цієї Конвенції "державна посадова особа" може означати будь-яку особу, яка виконує будь-яку державну функцію або надає будь-яку державну послугу, як це визначається у внутрішньому праві Держави-учасниці і як це застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї Держави-учасниці;

b) "іноземна державна посадова особа" означає будь-яку особу, яка обіймає посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі зарубіжної країни, яку призначено чи обрано; а також будь-яку особу, яка здійснює державні функції для зарубіжної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства;

c) "посадова особа міжнародної організації" означає співробітника міжнародної організації чи будь-яку особу, яка уповноважена такою організацією діяти від її імені;

d) "майно" означає будь-які активи, матеріальні або нематеріальні, рухомі або нерухомі, виражені в речах або в правах, а також юридичні документи або активи, що підтверджують право власності на такі активи або інтерес у них;

e) "доходи від злочину" означає будь-яке майно, придбане або отримане безпосередньо чи опосередковано в результаті вчинення будь-якого злочину.

У ст. 15 цієї Конвенції «Підкуп національних державних посадових осіб» зазначається, що кожна Держава-учасниця вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання кримінально караними наступних діянь, якщо вони вчинені умисно:

a) обіцянка, пропозиція або надання державній посадовій особі, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої посадової особи або іншої фізичної чи юридичної особи, щоб ця посадова особа вчинила будь-яку дію чи утрималась від вчинення дій під час виконання своїх службових обов'язків;

b) вимагання або прийняття державною посадовою особою, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої посадової особи чи іншої фізичної або юридичної особи, щоб ця посадова особа вчинила будь-яку дію чи утрималась від вчинення дій під час виконання своїх посадових обов'язків.

У ст. 18 цієї Конвенції «Зловживання впливом» зазначається, що кожна Держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинами наступних дій, якщо вони вчинені умисно:

a) обіцянка, пропозиція або надання державній посадовій особі

чи будь-якій іншій особі, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги, щоб ця посадова особа чи така інша особа зловживала своїм справжнім або удаваним впливом з метою одержання від адміністрації чи державного органу Держави-учасниці будь-якої неправомірної переваги для ініціатора таких дій чи будь-якої іншої особи;

b) вимагання або прийняття державною посадовою особою чи будь-якою іншою особою, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої себе чи для іншої особи, щоб ця особа чи така інша особа зловживала своїм справжнім або удаваним впливом з метою одержання від адміністрації або державного органу Держави-учасниці будь-якої неправомірної переваги.

Стаття 19 цієї Конвенції «Зловживання службовим становищем» зазначає, що кожна Держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного зловживання службовими повноваженнями або службовим становищем, тобто здійснення будь-якої дії чи утримання від здійснення дій, що є порушенням законодавства, державною посадовою особою під час виконання своїх функцій з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи.

У ст. 20 цієї Конвенції «Незаконне збагачення» передбачає за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна Держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисне незаконне збагачення, тобто значне збільшення активів державної посадової особи, яке перевищує її законні доходи і які вона не може раціонально обґрунтувати.

У ст. 21 цієї Конвенції «Підкуп у приватному секторі» зазначено, що Кожна Держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинами умисно вчинених в ході економічної, фінансової або комерційної діяльності наступних діянь:

a) обіцянка, пропозиція або надання, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги будь-якій особі, яка керує роботою організації приватного сектора або працює, на будь-якій посаді, у такій організації, для такої особи чи іншої особи, щоб ця особа вчинила, порушуючи свої обов'язки, будь-яку дію чи утрималась від вчинення дій;

b) вимагання або прийняття, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги будь-якою особою, яка керує роботою організації приватного сектора або працює на будь-якій посаді, у такій організації, для такої особи чи іншої особи, щоб ця особа вчинила, порушуючи свої обов'язки, будь-яку дію чи утрималась від вчинення дій.

Згідно ст. 26 цієї Конвенції відповідальність юридичних осіб настає за умови дотримання принципів права держави-учасниці відповідальність юридичних осіб може бути кримінальною, цивільно-правовою або адміністративною. Притягнення до такої відповідальності не заперечує кримінальної відповідальності фізичних осіб, які вчинили злочини. Кожна Держава-учасниця, зокрема, забезпечує застосування щодо юридичних осіб, які притягуються до відповідальності відповідно до цієї статті, ефективних, домірних і таких, що здійснюють стримувальний вплив, кримінальних або некримінальних санкцій, у тому числі грошових.

Необхідно зауважити, що положення Конвенції ООН проти корупції взяті за основу при створенні нормативно-правової бази для протидії корупційним правопорушенням, які охоплюють і злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням професійних послуг, і в нашій країні. Крім цього, на національному рівні нормативно-правове забезпечення протидії посяганням у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням професійних послуг, здійснюється Законами України “Про засади запобігання і протидії корупції” від 7 квітня 2011 р., “Про державну службу” від 16 грудня1993 р., “Про обов’язковий примірник документів” від 9 квітня1999 р. тощо, актами Президента України та КМ України, низкою положень, наказів та інструкцій. У постановах Пленуму Верховного Суду України здійснено тлумачення кримінально-правових положень щодо відповідальності за злочини у сфері службової діяльності (наприклад, «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. № 5, «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» від 2 грудня 2003 р. № 15).

Під час здійснення службової діяльності службові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень передбачених законодавством України. Це положення, зокрема, регламентується ст. 19 Конституції України, в якій зазначається, що органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Зазначені вимоги поширюються на діяльність представників всіх гілок влади законодавчої, виконавчої, судової, осіб, які виконують свої службові обов’язки в державному апараті чи органах місцевого самоврядування, в юридичних особах приватного і публічного права.

Згідно зі статистичними даними Державної судової адміністрації України (далі – ДСА), у 2007 р. за вироками, що набрали законної сили, засуджено за: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) – 505 осіб, або 0,3% від числа засуджених за всі види злочинів; перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) – 217 осіб, або 0,1%; одержання хабара (ст. 368 КК) – 487 осіб, або 0,3%.За оперативними даними апеляційних судів, із загальної кількості засуджених у 2007 р. за вчинення службових злочинів з ознаками корупційних діянь, відповідальність за які передбачена статтями 364, 365, 368 КК, засуджено: суддів – одну особу (ст. 368 КК) ; прокурорів – одну особу, інших працівників прокуратури – трьох осіб (ст. 364 КК) ; працівників податкових органів – 23 особи та працівників прикордонних органів – чотирьох осіб. Зокрема, за одержання хабара (ст. 368 КК) найбільше засуджено працівників податкових органів судами областей: Дніпропетровської – дві особи, Донецької – дві, Хмельницької – дві та м. Києва – три. У I півріччі 2008 р., за даними ДСА, за вироками, що набрали законної сили, засуджено за: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) – 215 (278)(1) осіб, що на 22,7% менше, ніж у I півріччі 2007 р., або 0,3% від числа засуджених за всі види злочинів; перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) – 99 (106) осіб, що на 6,6% менше, або 0,1%; одержання хабара (ст. 368 КК) – 234 (250) осіб, що на 6,4% менше, або 0,3%. Із загальної кількості засуджених, за оперативними статистичними даними, що надійшли з апеляційних судів, у II півріччі 2008 р. за вчинення службових злочинів з ознаками корупційних діянь судами засуджено: працівників податкових органів – 15, працівників прикордонних органів – двох. Зокрема, за одержання хабара (ст. 368 КК) найбільше засуджено працівників податкових органів судами Кіровоградської області – трьох осіб, АР Крим – двох осіб та м. Києва – двох осіб.

У кримінально-правовій науці питанням боротьби зі службовими злочинами присвятили свої роботи такі вчені, як П. П. Андрушко, О. Ф. Бантишев, Д. В. Бараненко, І. А. Вартилецька, Б. В. Волженкін, А. В. Галахова, О. О. Дудоров, К. П. Задоя, Б. В. Здравомислов, В .П. Коваленко, М. Д. Лисов, М. І. Мельник, В. О. Навроцький, В. І. Осадчий, А. В. Савченко, О. Б. Сахаров, О. Я. Свєтлов, Т. І. Слуцька, І. В. Терентьєв, М. І. Хавронюк, В. Г. Хашев, Ф. В. Шиманський та інші.

Злочини у сфери службової та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг – це суспільно небезпечні та протиправні діяння, які посягають на встановлений порядок реалізації службовими особами своїх повноважень (управлінських функцій) в межах наданих їм прав та покладених на них обов’язків, якими заподіюється шкода правам, свободам, чи право охоронюваним (законним) інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, а також авторитету органів влади, об’єднань громадян, суб’єктів господарювання, інших юридичних осіб, від імені та (або) в інтересах яких діють службові особи.

До цих злочинів відносяться: Зловживання владою або службовим становищем (ст. 364), Перевищення влади або службових повноважень (ст.365), Службове підроблення (ст. 366), Службова недбалість (ст. 367), Одержання хабара(ст. 368), Незаконне збагачення (ст. 368-2), Пропозиція або давання хабара (ст. 369), Зловживання впливом (369-2), Провокація хабара або комерційного підкупу (ст. 370); Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст.364-1), Перевищення повноважень службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 365-1), Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги (ст. 365-2), Комерційний підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст.368-3), Підкуп особи, яка надає публічні послуги (368-4) КК.

Однак, низка норм КК передбачають відповідальність за так звані спеціальні види службових злочинів (наприклад, ч.2 ст. 162, статті 210, 238, 351, 371–373, 375 КК), вчинення яких також обумовлено службовим становищем суб’єкта, але їх основним безпосереднім об’єктом є інші суспільні відносини, такі як: конституційні права та свободи людини і громадянина, господарська діяльність, власність, нормальна діяльність у сфері правосуддя тощо. Кваліфікація таких діянь ХVII розділу КК можлива лише за наявності реальної сукупності загальних та спеціальних видів службових злочинів та злочинів в сфері професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг.

Родовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в органах державної влади, місцевого самоврядування, а також в юридичних особах публічного і приватного права.

Безпосереднім об'єктоманалізованих злочинів є правильна (нормальна) службова діяльність певних ланок державного та громадського апарату, а також авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб публічного і приватного права, об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій.

Додатковими факультативними безпосередніми об'єктами цих злочинів можуть бути: здоров'я і гідність особи, її права та свободи, власність, інші блага.

Таким чином, окремі злочини у сфері службової діяльності є багатооб’єктними. Наприклад, у диспозиції ст. 364, 365 та 367 КК міститься вказівка на основні безпосередні об’єкти, без заподіяння шкоди хоча б одному з них злочин у сфері службової діяльності відсутній. Тому, шкода повинна бути заподіяна одним з перелічених об’єктів, а саме: 1) охоронюваним законом правам; 2) охоронюваним законом свободам; 3) охоронюваним законом інтересам окремих громадян; 4) державним інтересам; 5) державним інтересам; 6) інтересам юридичних осіб.

Що стосується поняття «інтерес», яке вживається для позначення об’єкта кримінально-правової охорони у ст. 364, 365, 367 та 368 КК, то воно вживається і в інших нормах КК. У розділі ХVII КК «інтерес» вживається для позначення мотивів чи мети вчинення дій. Конституційний Суд України, розглядаючи питання про зміст поняття «охоронюваний законом інтерес», констатував, що позиції законодавчого органу, правозастосовних органів у тому числі і ВСУ, так і наукових та навчальних закладів з даного питання суттєво відрізняються. Приймаючи власне рішення з цього приводу, Конституційний Суд України, виходив з такого: «Етимологічний зміст слова «інтерес» включає: а) увагу до кого-, чого-небудь, зацікавленість кимось, чимось; цікавість, захоплення; б) вагу, значення; в) те, що найбільш цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот; г) прагнення потреби; д) те, що йде на користь кому-, чому-небудь, відповідає чиїмось прагненням, потребам, вигоду, користь, зиск. У соціологічному розумінні категорія «інтерес» розуміється як об’єктивно існуюча і суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології – як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне та і соціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами». Прикладом застосування поняття «інтерес» у широкому сенсі, на думку Конституційного Суду України, є Конституція України, статті 18, 32, 34, 35, 36, 41, 44, 79, 89, 104, 121, 127, 140 які наголошують на національних інтересах, інтересах національної безпеки, економічного добробуту, територіальної цілісності, громадського порядку, здоров’я і моральності населення, політичних, економічних, соціальних, культурних інтересах, інтересах суспільства тощо. Вказуючи на наявність таких інтересів Конституція України підкреслює необхідність їх забезпечення (ст. 18), задоволення (ст. 36) чи захисту (ст. 44, 127). У ст. 4 ЦПК України «охоронюваний законом інтерес – це прагнення до користування конкретним матеріальним та\або нематеріальними благом, зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і Законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам».

Конституційний Суд України вважає, що інтерес може бути як охоронюваним законом, правоохоронюваним, законним, так і незаконним, тобто таким, що не захищається на законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спрямований на ущемлення прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, обмежує захищені Конституцією та Законами України інтереси суспільства, держави або не відповідає загальновизнаним принципам права.

Отже, у статтях КК термін «інтерес» вживається для вказівки (позначення) або 1) на об’єкт кримінально-правової охорони, посягання на який законодавець визнає суспільно небезпечним, чи вчинення дій по відверненню можливого заподіяння шкоди якому (охоронюваний законом інтерес) законодавець визнає суспільно корисною поведінкою особи, або 2) на мотиви чи мету вчинення суспільно небезпечних дій як обов’язкову ознаку окремих злочинів, лише за наявності яких дії визнаються злочином. Саме у таких двох значеннях вживається термін інтерес у ст. 364 КК.

Деякі склади злочинів мають предмет, наприклад:

1) документи, в тому числі офіційні та завідомо неправдиві документи (ч. 1 ст. 366 КК). Під офіційним документом слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи – докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв'язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.

2) завідомо неправдиві відомості(ч.1 ст. 366 КК);

3) Хабар в будь-якому вигляді. Згідно з постановою ПВСУ від 26.04.2002 № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» хабарем можуть виступати виключно матеріальні цінності і до них не відносяться нематеріальні цінності переваги послуги тощо (ст.ст. 368, 369, 370 КК);

4) неправомірна вигода – це грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що їх без законних на те підстав обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову (ст. ст.364-1, 365-2, 368-2, 368-3, 368-4, 369-2 цього Кодексу.

Зміст цього поняття визначають три обов'язкові ознаки, відповідно до яких неправомірною вигодою:

1) можуть бути лише такі предмети, як: а) грошові кошти; б) інше майно; в) переваги; г) пільги; ґ) послуги; д) нематеріальні активи;

2) ці предмети обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав;

3) перелічені предмети обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову.

Визначимось із змістом цих трьох ознак.

Майновзагалі - це окрема річ або сукупність речей, які є об'єктом права власності і можуть виступати предметом різних цивільно-правових (купівлі-продажу, дарування, найму, оренди житла, підряду, страхування, управління майном, факторингу тощо), так само, як і господарсько-правових (поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, комерційної концесії тощо) договорів. У цивільному праві майном як особливим об'єктом вважаються також майнові права та обов'язки. Як особливі види майна виділяються тварини, підприємство як єдиний майновий комплекс, гроші (грошові кошти), валютні цінності, цінні папери. До нематеріальних благ віднесені результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності, інформація, а також особисті немайнові блага (статті 180-181, 190-201 ЦК України). Незважаючи на існування такого поняття, як «торгівля людьми» (наприклад, у ст. 149 КК України), зрозуміло, що людина не є і не може бути майном.

У п. «d» ст. 2 Конвенції ООН проти корупції дано визначення поняття «майно» як будь-яких активів, матеріальних або нематеріальних, рухомих або нерухомих, виражених у речах або в правах, а також юридичних документів або активів, що підтверджують право власності на такі активи або інтерес у них.

Переваги - це додаткові матеріальні чи інші вигоди або можливості, які суб'єкт має порівняно з іншими, які ставлять його в нерівне становище з іншими особами. Синонімами слова «переваги» є слова «пріоритет», «привілей», «першість», «вищість», «виключне право».

Переваги можуть полягати, зокрема, у праві на позачергове або першочергове одержання матеріальних благ чи послуг або пільг, які належать особі ipso jure. Наприклад, як отримання переваги може бути розцінене одержання квартири від держави особою, яка хоча і перебувала на обліку як така, що має право на першочергове одержання житла, але у відповідному списку таких осіб не була першою, тобто фактично одержала житло поза чергою. Надання незаконних переваг полягає в тому, що вони надаються особі, яка не мас на них права, і при цьому порушуються інтереси інших осіб.

У Законі «Про боротьбу з корупцією» 1995 року вживалось словосполучення «пільги або інші переваги», з чого випливало, що пільги є частиною переваг. Під пільгами слід розуміти соціальні та Інші пільги, встановлені законодавством для різних категорій осіб, що полягають у звільненні їх від певних обов'язків, або, іншими словами, у наданні додаткових можливостей майнового чи немайнового характеру. До майнових належать І пільги, що надаються у виді додаткових виплат, повного або часткового р звільнення окремих категорій громадян від обов'язкових платежів. Немайновими вважаються пільги у виді додаткових оплачуваних відпусток, f скорочення робочого часу тощо (отже, немайновими ці пільги названі досить умовно). Неправомірною вигодою можуть вважатися ці обидва види І пільг, адже жодних винятків чи уточнень закон не робить. І за категоріями осіб, яким встановлюються пільги, останні можна поділити на: пенсійні, житлові, у галузі охорони здоров'я, фінансово-кредитні".

Згідно з чинним законодавством певні категорії громадян України мають право на такі, зокрема, пільги, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів: надання бюджетних кредитів та позик; звільнення або зменшення плати за житло, комунальні послуга, електроенергію, газ, паливо; безкоштовний проїзд всіма видами пасажирського міського (комунального) та приміського транспорту, а також капітальний ремонт житлових приміщень громадян; безплатне або за зниженою платою встановлення телефону і користування ним, забезпечення автомобілем, санаторно-курортне лікування тощо.

Крім пенсіонерів за віком, право на пільги за соціальною ознакою мають певні категорії осіб відповідно до законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про міліцію», «Про пожежну безпеку», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про освіту», «Про державну податкову службу в Україні», «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки України», «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про захист рослин», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про жертви нацистських переслідувань», «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», «Про правові засади цивільного захисту», «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України», «Про охорону дитинства», «Про соціальний захист дітей війни», «Про культуру», Основ законодавства України про охорону здоров'я, Гірничого закону України . При визначенні суб'єктів існуючих в Україні пільг слід керуватися також Положенням про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р. № 117.

Особливістю українського законодавства є те, що воно, по-перше, не має чітких і науково обґрунтованих критеріїв визначення системи пільг, по-друге, містить як загальні норми про ті чи інші пільги, так і норми, які є похідними, деталізують певні пільги. Наприклад, Закон «Про міліцію» поряд із загальними для всіх міліціонерів пільгами визначає ряд додаткових пільг для окремих категорій міліціонерів (зокрема тих, що проживають у сільській місцевості та селищах міського типу). Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 зазначено, що багато таких «пільг», встановлених законами України «Про міліцію», «Про прокуратуру» тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів.

Відповідно до законодавства України послуги- це здійснювана на замовлення споживача і з метою задоволення його особистих потреб діяльність з надання чи передачі споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага (п. 17 ст. і Закону «Про захист прав споживачів», ст. 1 Закону «Про загальну безпечність нехарчової продукції»), або результат економічної діяльності, яка не створює товар, але продається та купується під час торговельних операцій (ст. 1 Закону «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності»).

Серед послуг законодавство України виділяє «транспортні послуги», у т. ч. «послуги з перевезення пасажирів та вантажів», «житлово-комунальні послуги», « послуги з технічного сервісу», «послуги з оцінки відповідності», «послуги в галузі охорони здоров'я», «послуги з доставки балонів з газом», «послуги в закладах (підприємствах) ресторанного господарства», «освітні послуги», « послуги мобільного зв'язку та доступу до мережі Інтернет», «ритуальні послуги», «фінансові послуги», « соціальні послуги» тощо.

«Нематеріальні активи» - це не які-небудь блага нематеріального характеру. Вітчизняні правознавці звикли до того, що предмет хабара може мати нематеріальний характер. У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. № 5 (де «хабар» визначається як «незаконна винаг орода») слушно зазначено: «Оскільки одержання хабара є корисливим злочином, його предмет має виключно майновий характер. Ним можуть бути майно (гроші, цінності та інші речі), право на нього (документи, які надають право отримати майно, користуватися ним або вимагати виконання зобов'язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних або ремонтних робіт тощо). Послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи тощо), не можуть визнаватися предметом хабара. Одержання їх може розцінюватись як інша (некорислива) заінтересованість при зловживанні владою чи службовим становищем І за наявності до того підстав кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 364 КК». Такий самий підхід - і в інших державах: неправомірна вигода завжди має матеріальний характер.


7060437426934566.html
7060532400602978.html
    PR.RU™